— Та він за мною, як козеня, ходив! — презирливо відмахнулася Катя.
— Воно-то так, але ж одружився він із тобою не з великого кохання. І живете ви… самі бачите як: він на дивані, ти в кімнаті. Знову посварилися? Гроші з нього, мабуть, витискаєш, а сама й пальцем не поворухнеш. Кине — от тоді й зрозумієш!
— Та не посміє! Син уже дорослий, усе одно нікуди не піде! — огризнулася Катя.
Катя зазирнула в кімнату, де спав Єгор, гучно грюкнула дверима.
— Чого ти знову лютуєш? Нехай виспиться. Тобі все мало — ще норкову шубу надумала! — бурчала мати.
— Хоч би по двору в ній походити! — не вгамовувалася Катя. — Ти все життя в ганчір’ї ходила, а я не хочу! Може, я ще свого принца зустріну. Може, це Єгор мені життя зламав!
Син Антон збирався вступати до військового училища — так порадив батько. З матір’ю він майже не спілкувався.
Вранці Катя розбудила Єгора злим штурханом:
— Вставай! Ти чоловік чи хто? Маєш вставати раніше за мене!
— Я тобі вже ніхто. І давно, — Єгор підвівся. — Ми живемо, як сусіди. Щойно Антон поїде — розлучимося.
Він вийшов з дому, не слухаючи її криків.
Біля хвіртки його зупинила теща:
— Ти ж навіть не поснідав! — вигукнула вона.
Єгор махнув рукою й пішов до річки. Там, під вербою, він колись сидів ще юнаком.
Минаючи крайній двір, він завмер. На подвір’ї дівчинка підмітала ґанок. Учора тут нікого не було.
— Привіт. Що ти тут робиш? — почувся позаду голос.
Він озирнувся.
У нього вмить пересохло в роті.
Взявши в Аліни пакети, він тихо запитав:
— Напоїш чаєм?
— Заходь, якщо серйозно, — відповіла вона. Єгор переступив поріг будинку, де колись почалося його справжнє життя, і тепер, через стільки років, нарешті знову знайшов його.