— Не могла квитки заздалегідь приготувати? Ти повинна бути вдячна, що ми тебе з багна витягли!
Вона несміливо глянула на нього:
— Та ж ти сам їх кудись запхав…
Перед виходом вони шукали ті квитки по всій квартирі, але так і не знайшли. Ваня забув, куди їх швирнув, от і запізнилися. А Настя й не дуже раділа тій «поїздці»: Ольга завжди жаліла синочка — «бідненький, відпочивай» — а невістку завантажувала роботою до знемоги.
Дома тоже було не мед. Зарплату Настя віддавала Вані, а потім мусила випрошувати гроші на їжу, слухаючи одне й те саме:
— Марнотратка! Живеш у моїй квартирі!
Раніше вона й не здогадувалася, що може бути інше життя. Ваня пішов по нові квитки, а Настя дивилася йому вслід, витираючи сльози.
«За що мені такий чоловік дістався? У батьків удома любов була, а я…» — гірко думала вона.
— Привіт, — тихий голос пролунав за спиною.
Вона обернулася — перед нею стояв високий хлопець із теплим поглядом. В очах — наче прихований біль.
— Це твій чоловік? — примружившись, запитав він.
— Так… — сумно відповіла Настя.
— Хочеш, провчу його, щоб і думати не смів так із тобою розмовляти?
Вона повільно похитала головою.
— Шкода. А ти ж добра, гарна… Був би ти моєю — на руках би носив. Шкода, що не моя, — говорив він так щиро, що Настя мимоволі всміхнулася.
— Я Сергій. А ти?
— Настя.
— Ходімо втечемо. Не бійся, я тебе не скривджу. Серце не бреше — ти моя.
Спочатку вона насторожилася, та потім розтанула. Вони пішли разом, і саме з тієї вокзальної лавки почалося їхнє нове життя — вільне й щасливе, а Ваня так і лишився стояти на пероні, міцно стискаючи в руках квитки, які вже нікому не були потрібні.