Їсти Ольга не стала, але раптом помітила синю теку, яку Діма зазвичай ховав. Відкрила її — всередині виявилися медичні документи. Слово «онкологія», діагноз, поставлений пів року тому.
Саме ці пів року він дратував її найбільше. Вона схопила телефон — у слухавці пролунало: «Абонент перебуває поза зоною досяжності».
«Звісно, вимкнув, щоб сестрі не заважали дзвінки… Тепер усе зрозуміло. Помічала ж, що він постійно п’є якусь пігулку, але навіть не поцікавилася, для чого. Мені було байдуже», — із жахом подумала вона.
Тієї ночі Ольга вже не заснула. Вона стояла перед іконою Божої Матері, яку їм колись подарувала свекруха, й благала зберегти чоловікові життя.
В пам’яті спливло студентство: як вони тікали з пар, цілувалися в кінотеатрі, де навіть не важливо було, який фільм показують. Як він подарував їй обручку, на яку заробив сам, ночами розвантажуючи мішки, і з яким щастям надів її їй на палець.
У день весілля світ здавався їм безмежно прекрасним.
«Ніхто й ніколи не любив мене так, як Діма», — подумала вона. — «Вірний, надійний, найдорожчий мені чоловік».
Наступного вечора вона зустріла чоловіка просто в дверях.
«Я все знаю. До лікарні поїдемо разом», — тихо сказала Ольга.
Він опустив голову.
«Пробач…»
«За що?»
«За те, що змушую тебе страждати».
«Це ти мене прости», — прошепотіла вона. — «Тепер усе буде інакше. У нас обов’язково все налагодиться».
Але дива не сталося. Діму їй усе ж довелося поховати.
Останні місяці Ольга не відходила від чоловіка ні на крок: щохвилини піклувалася про нього, ніжила й оточувала любов’ю, перетворивши їхні останні спільні дні майже на казку. Діма почувався винним, але в його очах тихо світилося щастя.
Після його смерті Ольга змінилася. Тепер вона щодня запалює в церкві свічку за упокій його душі й щиро вірить, що колись вони обов’язково зустрінуться знову.