Дмитро з дружиною Анастасією повернулися з поминок, стомлені й пригнічені. Вони поховали матір Дмитра, Любов Петрівну, свекруху Анастасії.
— Тепер мама спочиває, лежить поруч з батьком, — промовив Дмитро. — Вона все це просила.
— Так, хоча й знала, що ми поховаємо її саме тут, а не десь ще, — важко зітхнула Анастасія. — Відмучилася. Хвороба була тяжка, підступна.
Весь вечір подружжя мовчало, кожен занурений у власні думки. Анастасія згадувала своє життя до заміжжя. Нічого світлого в ньому не було. Вона рано втратила батьків — загинули вони в будинку бабусі, куди заїхали після похорону діда. Вночі сталася пожежа, і ніхто не зміг вибратися.
{{IMAGE 1}}
— Я вже не вірю, що так могло статися, — думала вона, залишаючись з братом Васею. Вранці дізналася страшну звістку. Хоронили родичів усім селом. Одразу ж діти осиротіли. Старенькі шепталися:
— Дід Федір забрав із собою жінку, батьків Насті та Васі.
{{IMAGE 2}}
Васі тоді було сімнадцять, Анастасії тринадцять. Вони залишилися вдвоє в батьківському домі. Брат працював у колгоспі, Анастасія вчилася. У кожного своя доля, але її була особливо важка. Іноді вона сама не вірила, що так могло статися.
Село, де жили Василь і Настя, було маленьким — всього сорок дворів. Школа теж була невелика, лише початкові класи. З п’ятого класу вчилися в сусідньому селі, що було за три кілометри. Взимку шлях скорочувався, якщо йти по замерзлій річці. Раніше старий Тихон возив дітей на коні по понеділках, а в суботу забирав назад. Тиждень діти жили в інтернаті.
{{IMAGE 3}}
Але не всі хотіли залишатися там, особливо старші. У них був свій ватажок — Вітька, син голови колгоспу.
— Хто сьогодні додому йде після уроків, чекаємо біля лавки. Підемо гуртом.
Три кілометри — це не так уже й далеко. Одному страшно, а гуртом весело. Хлопці вже починали доглядати за дівчатами, писали записки, запрошували на танці в клуб.
Після вихідних усе село знало, хто з ким гуляє. Раніше в селах жили весело, ввечері всі тяглися до клубу. Кіно показували рідко, але коли привозили, збиралися всі — старі й молодші.
Настя теж училася в тій школі. Коли підросла, на неї почали заглядатися всі хлопці. Красива, ніжна, як ангел. За нею доглядали не лише однолітки, а й старші. Якщо Настя погляне на когось — той втрачає спокій, а якщо заговорить, її тихий голос ще довго лунає в вухах.
{{IMAGE 4}}
Вона була ідеальною в усьому: розумна, добра, господарська. Таке рідко зустрінеш. Єдиний недолік — кругла сирота. Жила в сім’ї брата Василя, який одружився з місцевою дівчиною Раєю, у них народився син.
Рая не любила сестру чоловіка. Хоч Настя й намагалася догодити, але відчувала себе зайвою.
— Після школи поїду в райцентр, поступлю в кулінарне, — мріяла вона. — Рая мені життя не дасть. Так і розумію, у них своя родина, а я тут зайва.
Вона не скаржилася брату, не хотіла псувати їхні стосунки.
{{IMAGE 5}}
Парні Настю поважали, ніхто не смів її образити. Всі сподівалися, що колись вона вибере когось із них. Але вона трималася строго, нікого не підпускала близько.
Поки не пішли чутки: Вітька і Настя зустрічаються. Ходять за ручку, разом повертаються зі школи. Вітька теж був гарним хлопцем — високий, міцний, добре навчався. Хлопці його поважали — не пив, як інші старшокласники.
{{IMAGE 6}}
— Голубки прикинулися, — судачили бабки. Скоро весілля.
Але не всім подобався цей союз. Батьки Вітьки були проти. Голова колгоспу Іван Степанович — перша особа в селі, жили заможно. Першим у селі купив машину, господарство міцне, дім великий.
Дізнавшись про любов сина до сироти, Іван Степанович вирішив покласти цьому кінець.
— Слухай, Марфо, — казав він жінці, — що це Настька возомнила? Закохалася в нашого Вітьку. Ну так, хлопець на вигляд, з гарної родини. А в неї нічого немає. Живе в брата, той ледь зводить кінці з кінцями.
— Іван, наш-то зовсім голову втратив. До ночі з нею проводить. Як би що не сталося! Сирота, контролювати нема кому. Хоч і кажуть, що скромна.
— Я хочу, щоб мій син одружився з дівчиною з хорошої родини. Є в мене на приміті дочка головного зоотехніка. Може, й не красуня, але будинок повний чаші. Породнитися з ними — саме те.
— Але як Вітька погодиться? Він нас і слухати не буде.
— Я щось придумаю.
{{IMAGE 7}}
Спочатку Іван Степанович спробував поговорити з сином.
— Віть, вийди, треба поговорити.
