До однієї з лікарень Єкатеринбурга доправили чоловіка приблизно шістдесяти років. Знайшли його непритомним у сквері біля театру: дихання ледь вловиме, пульс майже не відчувався. Ні паспорта, ні телефона — лише стара стьобана куртка та рудий пес, що згорнувся клубком поряд.
Дворова собака, вся в осінньому болоті, не відходила від чоловіка ні на крок. Уже за годину вона якимось чином пройшла повз вахтера й опинилася в реанімації, вмостившись біля сусіднього ліжка. Медсестри перешіптувалися: пес явно бездомний, але поводиться незвично — не гавкає, не смикається, лише пильно стежить за чоловіком, наче розуміє, що з ним відбувається.
Лікарі ламали голову над діагнозом: томографія, аналізи, консиліуми — усе марно. Пацієнт не приходив до тями. Лише собака, здавалося, відчувала його стан: то притискала морду до плеча чоловіка, то раптом здригалася і тихо скиглила.
На третю добу молодий ординатор Роман вирішив переглянути записи з камер спостереження. Від побаченого в нього похололо всередині. На відео було видно, як глибокої ночі показники на моніторах різко стрибнули — рівень кисню впав до критичної позначки. І буквально за мить до цього пес кинувся до дверей, шалено дряпаючи їх лапами й надриваючись гавкотом.
Медсестра Ліда почула шум і встигла вчасно подати пацієнтові кисень.
Під час повторного перегляду стало очевидно: собака реагувала на погіршення стану чоловіка раніше, ніж спрацьовувала апаратура. Ніби відчувала наперед, що ось-ось щось станеться.
За тиждень чоловік нарешті прийшов до тями. Перше, що він зробив, — потягнувся рукою до свого рудого охоронця. «Ви знайомі?» — запитав лікар. Той кивнув і хрипко прошепотів:
«Щовечора носив йому котлети з картоплею. Чекав мене під під’їздом — тихо, терпляче. Забрати до себе не міг — двокімнатка тісна, та ще й алергія… А він усе одно чекав».
З’ясувалося, що цей пес, якого він підгодовував більше року, запам’ятав свого благодійника назавжди. Коли чоловікові раптово стало зле, собака не втік — знайшов людей, допоміг йому й залишився поруч, як найвідданіший друг.
Коли чоловіка, якого до того часу у відділенні всі вже називали дідом Семеном, виписували, він повертався додому, тримаючи на повідку свого нового сусіда.
Так і живуть тепер — двері в двері. І хоч кажуть, що випадкових зустрічей не буває, головне тут навіть не в тому, хто кого врятував, а в тому, як одна маленька доброта народила у відповідь іншу.
