Лікарі наполягали: операція термінова, чекати не можна. Пухлина росла швидко, шанси вижити — всього двадцять відсотків. Вони сказали прямо: або зараз на стіл, або за кілька місяців буде пізно. Жінка розуміла, що може не прокинутися, і перед втручанням попросила в останній раз побачити свою собаку.
«Будь ласка, — її голос тремтів, — дозвольте мені попрощатися зі своєю собакою».
Лікарі переглянулися. Їй було 43 роки, вона жила сама. Ні чоловіка, ні дітей. Лише собака — віддана східноєвропейська вівчарка на імʼя Лада. Вони були разом більше десяти років. Лада була поруч у найважчі періоди — після смерті батьків, розлучення, хвороб.
«Десять хвилин», — неохоче погодився один із лікарів.
Коли Ладу привели, вона спочатку розгубилася від лікарняних запахів і яскравого світла, але, побачивши хазяйку, одразу кинулася до неї.
«Привіт, моя хороша», — жінка погладила м’яку шерсть, сльози капали їй на руки. — «Пробач… Пробач, що залишаю тебе. Мені страшно, але ти не бійся. Ти в мене розумниця, я так тебе люблю».
Собака притиснулася, завмерла, а потім раптом насторожилася.
Лада загарчала — не від страху, а майже люто. Хазяйка здивовано трохи підвелася, коли її вірна вівчарка різко встала між нею та лікарями, які зайшли з каталкою.
«Ладо, що з тобою? Тихо!» — налякана вигукнула вона. Але та лише ще дужче загарчала.
Один із лікарів зробив крок уперед, і тоді Лада раптом стрибнула й вчепилася йому в руку. Раніше вона ніколи так себе не поводила.
Медсестри в паніці закричали: «Заберіть собаку!»
Жінка дивилася, не вірячи власним очам. Лада гавкала, вила, наче намагалася сказати щось важливе, що ніхто, окрім неї, не розумів.
І раптом її наче осяяло.
«Зупиніться, — ледве вимовила вона. — Я відмовляюся від операції. Зробіть ще один знімок. Зараз же».
«Це божевілля! — лікар стиснув перев’язану руку. — Ви ризикуєте життям!»
«Я маю бути певна. Вона… вона щось відчуває. Моя собака ніколи так не поводилася».
Увечері їй знову зробили аналізи, МРТ.
Ніхто не міг повірити своїм очам.
Пухлина зникла. Повністю. Ніби її й не було.
За тиждень вона гуляла з Ладою в парку. Без лікарень, без швів, без страху.
Вона опустилася навколішки, обняла собаку, притиснулася до її грудей.
«Ти врятувала мене. Ти ж знала, правда?»
Лада тихо зітхнула, лизнула її в щоку й поклала голову їй на плече.