Дві родини, дві різні долі.
Коли Ольга переїхала до квартири чоловіка Дмитра, поруч із ними вже багато років мешкали подружжя Наталія та Василь — добрі, чуйні люди, які завжди були готові прийти на допомогу.
«Оленко, заходьте з Дімою в гості, я якраз спекла ватрушки, такі, як любить мій Васенька», — часто кликала сусідів Наталія.
Ольга дивилася на цю пару й дивувалася.
«Вони вже не молоді, а між ними стільки любові, стільки поваги, — відчувається, щойно до них переступиш поріг», — думала вона.
Вони виростили сина, той одружився й подарував їм онука Ваню. Минули роки, обидва вийшли на пенсію, але подруги Наталії все одно не втомлювалися захоплюватися її шлюбом.
«Не чоловік, а казка! Усе життя тебе любить, ні на кого більше й не дивиться — мов двоє голубів, вірні одне одному. Ну скажи, у чому твій секрет?» — допитувалися вони.
«Ох ви й допитливі», — сміялася Наталія, але коли Василь чув ці розмови, завжди втручався.
«Та який тут секрет? Навіщо мені інша? Це ж і себе принизити, і дружину образити. Я свою Наташку люблю, а вона мене. А що до справжнього кохання…» — він піднімав палець угору, — «це згори дається. Там вирішують, хто тобі половинка».
Характери в них були різні: Наталія запальна, різка, а Василь — м’який, терплячий. Серйозних сварок, однак, не траплялося: Наталія швидко відходила, завжди першою мирилася, обіймала чоловіка — і образи танули. Василь умів це цінувати.
«Наташ, а через що ми тоді взагалі посварилися?» — інколи питав він.
«Та вже й не пам’ятаю», — сміялася вона у відповідь.
Подругам же Наталія зізнавалася відвертіше.
«Якщо мого Васеньки нема поруч більше години, мені вже якось неспокійно. А коли я кудись іду, він неодмінно стоїть біля вікна. Ми завжди разом, майже ніколи надовго не розлучалися».
Такі подружні пари трапляються нечасто: від самого першого дня між ними були трепет, турбота й тепло.
«Наталю, тобі що, чоловік ніколи не набридає? Як можна стільки років прожити з однією людиною?» — дивувалися знайомі.
«Коли кохаєш, він для тебе і князь, і захисник, і найкращий друг. А казки про те, що “взувала кришталеві черевички й стала єдиною” — то дурниці. Це звання треба заслужити. Бути сильною, але ніжною, терплячою і мудрою, уміти посміхнутися в найважчу хвилину. Усе це й є кохання», — пояснювала Наталія, та подруги лише хмикали й не дуже вірили.
На свій шістдесят сьомий день народження Наталія раптом захворіла й сильно засмутилася.
«Усіх гостей уже покликали, а я лежу… Може, скасувати свято?» — журилася вона.
«Навіть не думай! Лягай, відпочивай, а ми з усім самі впораємося», — заспокоїв її Василь.
Вона випила пігулку й задрімала. Прокинулася від дивовижного запаху, зайшла на кухню — а там, Господи! Василь із онуком Ванею в саморобних ковпаках із газет чаклують біля плити: у духовці запікається курка, на столі салати, навіть мандарини розкладені.
«Наташ, як ти себе почуваєш? Ми тут з Ванечкою стараємося», — посміхнувся Василь.
«Краще, слабкість майже минула. Скоро й гості прийдуть», — відповіла вона.
Наталія безмежно дякувала чоловікові: він усе вмів, у всьому допомагав, навіть святковий стіл сам накрив і дав їй відіспатися. Їхні серця завжди билися в унісон, і ця музика кохання звучала для них справжньою симфонією.
Ольга в таку любов не вірила. Коли Наталія вперше побачила нову сусідку, тихенько промовила до чоловіка:
«Іде, наче цариця. А наш Діма — простий хлопець, хай і розумний. Де вони таких дружин знаходять?»
Ольга дуже любила себе й вимагала такого ж захоплення від інших. Хтось її недолюблював, зате інші задивлялися їй услід і шепотілися:
«От же ж уміють люди жити…»
Заміж вона вискочила рано, «нагулюватися» не встигла, а потім вирішила надолужити пропущене. Її Діма, що постійно сидів у книжках, зовсім не відповідав її апетитам. От Ольга й почала шукати собі шанувальників.
Спершу їй було ніяково, а потім вона втягнулася й збилася з рахунку. Їй подобалося відчувати владу над чоловіками, але ще більше — приймати від них дорогі подарунки.
Та одного дня вона справді закохалася. На побаченні з Віктором, кремезним чоловіком, Ольга раптом відчула: ось воно, справжнє щастя. Він відповідав усім її вимогам і називав її своєю царицею.
«Все, досить», — вирішила вона, вдивляючись у себе в дзеркало. — «Якщо я його упущу, другого такого не буде. Я ж красуня, будь-яка позаздрить».
Розглядаючи відображення в чужій ванній кімнаті, Ольга твердо для себе постановила:
«Піду від Діми. Скільки можна так жити?»
Додому вона їхала замислена. Чоловік останнім часом і справді змінився: дратував своєю надмірною добротою — підгодовував безпритульних котів, радів ранковим світанкам. І, здавалося, зовсім не помічав її зрад.
Вона кинула оком на годинник.
«Північ. Діма, мабуть, спить і навіть не запитає, де я була. Завтра скажу йому все й поїду до мами. Надокучило брехати», — подумала вона.
Відчинила двері — у квартирі стояла тиша. На столі лежала записка.
«Оленко, вечеря в холодильнику, розігрій собі. Я поїхав до сестри, їй зле. На добраніч».
«Ну й телепень», — криво усміхнулася вона. — «Усім хоче допомогти».