Дві родини, дві різні долі.
Коли Ольга переїхала до квартири чоловіка Дмитра, поруч із ними вже багато років мешкали подружжя Наталія та Василь — добрі, чуйні люди, які завжди були готові прийти на допомогу.
«Оленко, заходьте з Дімою в гості, я якраз спекла ватрушки, такі, як любить мій Васенька», — часто кликала сусідів Наталія.
Ольга дивилася на цю пару й дивувалася.
«Вони вже не молоді, а між ними стільки любові, стільки поваги, — відчувається, щойно до них переступиш поріг», — думала вона.
Вони виростили сина, той одружився й подарував їм онука Ваню. Минули роки, обидва вийшли на пенсію, але подруги Наталії все одно не втомлювалися захоплюватися її шлюбом.
«Не чоловік, а казка! Усе життя тебе любить, ні на кого більше й не дивиться — мов двоє голубів, вірні одне одному. Ну скажи, у чому твій секрет?» — допитувалися вони.
«Ох ви й допитливі», — сміялася Наталія, але коли Василь чув ці розмови, завжди втручався.
«Та який тут секрет? Навіщо мені інша? Це ж і себе принизити, і дружину образити. Я свою Наташку люблю, а вона мене. А що до справжнього кохання…» — він піднімав палець угору, — «це згори дається. Там вирішують, хто тобі половинка».
Характери в них були різні: Наталія запальна, різка, а Василь — м’який, терплячий. Серйозних сварок, однак, не траплялося: Наталія швидко відходила, завжди першою мирилася, обіймала чоловіка — і образи танули. Василь умів це цінувати.
«Наташ, а через що ми тоді взагалі посварилися?» — інколи питав він.
«Та вже й не пам’ятаю», — сміялася вона у відповідь.
Подругам же Наталія зізнавалася відвертіше.
«Якщо мого Васеньки нема поруч більше години, мені вже якось неспокійно. А коли я кудись іду, він неодмінно стоїть біля вікна. Ми завжди разом, майже ніколи надовго не розлучалися».
Такі подружні пари трапляються нечасто: від самого першого дня між ними були трепет, турбота й тепло.
«Наталю, тобі що, чоловік ніколи не набридає? Як можна стільки років прожити з однією людиною?» — дивувалися знайомі.
«Коли кохаєш, він для тебе і князь, і захисник, і найкращий друг. А казки про те, що “взувала кришталеві черевички й стала єдиною” — то дурниці. Це звання треба заслужити. Бути сильною, але ніжною, терплячою і мудрою, уміти посміхнутися в найважчу хвилину. Усе це й є кохання», — пояснювала Наталія, та подруги лише хмикали й не дуже вірили.
На свій шістдесят сьомий день народження Наталія раптом захворіла й сильно засмутилася.
«Усіх гостей уже покликали, а я лежу… Може, скасувати свято?» — журилася вона.
«Навіть не думай! Лягай, відпочивай, а ми з усім самі впораємося», — заспокоїв її Василь.
Вона випила пігулку й задрімала. Прокинулася від дивовижного запаху, зайшла на кухню — а там, Господи! Василь із онуком Ванею в саморобних ковпаках із газет чаклують біля плити: у духовці запікається курка, на столі салати, навіть мандарини розкладені.
«Наташ, як ти себе почуваєш? Ми тут з Ванечкою стараємося», — посміхнувся Василь.
«Краще, слабкість майже минула. Скоро й гості прийдуть», — відповіла вона.
Наталія безмежно дякувала чоловікові: він усе вмів, у всьому допомагав, навіть святковий стіл сам накрив і дав їй відіспатися. Їхні серця завжди билися в унісон, і ця музика кохання звучала для них справжньою симфонією.
Ольга в таку любов не вірила. Коли Наталія вперше побачила нову сусідку, тихенько промовила до чоловіка:
«Іде, наче цариця. А наш Діма — простий хлопець, хай і розумний. Де вони таких дружин знаходять?»
Ольга дуже любила себе й вимагала такого ж захоплення від інших. Хтось її недолюблював, зате інші задивлялися їй услід і шепотілися:
«От же ж уміють люди жити…»
Заміж вона вискочила рано, «нагулюватися» не встигла, а потім вирішила надолужити пропущене. Її Діма, що постійно сидів у книжках, зовсім не відповідав її апетитам. От Ольга й почала шукати собі шанувальників.
Спершу їй було ніяково, а потім вона втягнулася й збилася з рахунку. Їй подобалося відчувати владу над чоловіками, але ще більше — приймати від них дорогі подарунки.
Та одного дня вона справді закохалася. На побаченні з Віктором, кремезним чоловіком, Ольга раптом відчула: ось воно, справжнє щастя. Він відповідав усім її вимогам і називав її своєю царицею.
«Все, досить», — вирішила вона, вдивляючись у себе в дзеркало. — «Якщо я його упущу, другого такого не буде. Я ж красуня, будь-яка позаздрить».
Розглядаючи відображення в чужій ванній кімнаті, Ольга твердо для себе постановила:
«Піду від Діми. Скільки можна так жити?»
Додому вона їхала замислена. Чоловік останнім часом і справді змінився: дратував своєю надмірною добротою — підгодовував безпритульних котів, радів ранковим світанкам. І, здавалося, зовсім не помічав її зрад.
Вона кинула оком на годинник.
«Північ. Діма, мабуть, спить і навіть не запитає, де я була. Завтра скажу йому все й поїду до мами. Надокучило брехати», — подумала вона.
Відчинила двері — у квартирі стояла тиша. На столі лежала записка.
«Оленко, вечеря в холодильнику, розігрій собі. Я поїхав до сестри, їй зле. На добраніч».
«Ну й телепень», — криво усміхнулася вона. — «Усім хоче допомогти».
Їсти Ольга не стала, але раптом помітила синю теку, яку Діма зазвичай ховав. Відкрила її — всередині виявилися медичні документи. Слово «онкологія», діагноз, поставлений пів року тому.
Саме ці пів року він дратував її найбільше. Вона схопила телефон — у слухавці пролунало: «Абонент перебуває поза зоною досяжності».
«Звісно, вимкнув, щоб сестрі не заважали дзвінки… Тепер усе зрозуміло. Помічала ж, що він постійно п’є якусь пігулку, але навіть не поцікавилася, для чого. Мені було байдуже», — із жахом подумала вона.
Тієї ночі Ольга вже не заснула. Вона стояла перед іконою Божої Матері, яку їм колись подарувала свекруха, й благала зберегти чоловікові життя.
В пам’яті спливло студентство: як вони тікали з пар, цілувалися в кінотеатрі, де навіть не важливо було, який фільм показують. Як він подарував їй обручку, на яку заробив сам, ночами розвантажуючи мішки, і з яким щастям надів її їй на палець.
У день весілля світ здавався їм безмежно прекрасним.
«Ніхто й ніколи не любив мене так, як Діма», — подумала вона. — «Вірний, надійний, найдорожчий мені чоловік».
Наступного вечора вона зустріла чоловіка просто в дверях.
«Я все знаю. До лікарні поїдемо разом», — тихо сказала Ольга.
Він опустив голову.
«Пробач…»
«За що?»
«За те, що змушую тебе страждати».
«Це ти мене прости», — прошепотіла вона. — «Тепер усе буде інакше. У нас обов’язково все налагодиться».
Але дива не сталося. Діму їй усе ж довелося поховати.
Останні місяці Ольга не відходила від чоловіка ні на крок: щохвилини піклувалася про нього, ніжила й оточувала любов’ю, перетворивши їхні останні спільні дні майже на казку. Діма почувався винним, але в його очах тихо світилося щастя.
Після його смерті Ольга змінилася. Тепер вона щодня запалює в церкві свічку за упокій його душі й щиро вірить, що колись вони обов’язково зустрінуться знову.