У пошуках бездоганного весільного дня
Ольга поправила останню квітку у весільній арці, вдихаючи солодкий аромат троянд, які зрізала пізно ввечері. Намет у саду сяяв білосніжністю, мов весільна сукня, а її композиції — півонії, хризантеми, березові гілки — нагадували живе полотно. Це було весілля Наталі, подруги з дитинства, і Ольга вклала в оформлення всю душу, ніби прикрашала власне свято.
— Оль, ти де? — дзвінкий і схвильований голос Наталі порушив ранкову тишу. — Мама вже їде, а в нас ще купа справ!
— Тут я, Наталю, — Ольга витерла руки об фартух і вийшла з намету. — Арка готова, столи майже накриті. Все йде за планом.
Наталя, у спортивному костюмі й з розтріпаним хвостом, виглядала так, ніби тиждень не спала.
— Ти впевнена, що червоні півонії — це нормально? — запитала вона. — Мама вчора дзвонила, каже, в нашому роді завжди були білі троянди. Традиція, розумієш?
Ольга відчула, як пальці мимоволі стискають ножиці в кишені.
— Ми ж домовлялися, Наталю. Червоні півонії — це була твоя ідея. Ти хотіла яскраво й радісно.
— Так, але мама… — Наталя знітилась, перебираючи край рукава. — Гаразд, поговоримо потім. Головне, щоб вона не влаштувала сцену.
Дверцята автівки грюкнули, і з чорного позашляховика вийшла Лариса Степанівна, мати нареченої, у стриманому костюмі кремового кольору. Її погляд, гострий мов лезо, ковзнув по шатру, столах і зупинився на Ользі.
— Це що за квіти? — Лариса Степанівна підняла брову, немов слідча на допиті. — Ольго, я думала, ти тямиш у весіллях.
— Доброго ранку, Ларисо Степанівно, — Ольга силоміць усміхнулася. — Це композиції за замовленням Наталі. Ми хотіли…
— Наталя тут ні до чого, — урвала жінка, наближаючись до арки. — У нашій родині завжди прикрашали білими трояндами та березовими гілками. Чистота, традиції, елегантність. А це, — вона махнула рукою на півонії, — базарна строкатість.
Наталя кахикнула, але промовчала, втупившись у телефон.
— Я можу додати білі троянди, — повільно промовила Ольга, відчуваючи, як щоки палають. — Але півонії вже куплені, і вони чудово…
— Чудово? — Лариса Степанівна розсміялася, наче почула недоречний жарт. — Дорога моя, я організувала весілля всім своїм племінницям. Повір, я знаю, що чудово. Перероби все до вечора.
Ольга глянула на Наталю в надії на підтримку, та та лише знизала плечима.
— Мамо, може залишимо як є? Гостям сподобається.
— Гостям? — різко обернулась Лариса Степанівна. — Це весілля нашої родини, а не вечірка для твоїх друзів. Ольго, починай. За годину привезуть троянди.
Вона попрямувала до машини, лишивши по собі шлейф дорогих парфумів і відчуття, ніби намет став тіснішим.
—
До обіду Ольга, обливаючись потом, розбирала власні композиції. Нові троянди, привезені кур’єром, пахли неприродно солодко. Вона згадала, як у дитинстві вони з Наталею збирали ромашки й мріяли про свої весілля. Тоді Наталя клялася, що її свято буде «не як у всіх» — а не копією маминого.
— Оль, ти як? — Наталя підійшла з пляшкою води, винувато всміхаючись. — Мама, звісно, перебільшує, але вона хоче як краще.
— Як краще? — Ольга відклала секатор. — Наталю, я два тижні добирала ці квіти. Ти сама їх обрала. А тепер я тут як наймана робітниця, переробляю за її вказівками.
— Та ні, не робітниця… — Наталя відвела погляд. — Просто вона оплачує весілля. І, до речі, Сергій теж каже, що білі троянди — це класика.
— Сергій? — Ольга завмерла. — Твій наречений? Він тепер теж тямить у квітах?
Наталя розсміялася, але сміх прозвучав неприродно.
— Він просто хоче, щоб усе було ідеально. Не сердься, Оль. Ти ж моя подруга.
Ольга ковтнула клубок у горлі й знову взялася за троянди, які тепер здавалися чужими.
—
Вечір настав надто швидко. Гості у святкових костюмах і сукнях заповнили намет, залунала музика, а Ольга, у простій чорній сукні, перевіряла букети на столах. Її півонії, заховані в комірчину, лежали там, мов нездійснені мрії.
— Ольго, ти все ж упоралась, — Лариса Степанівна з’явилася поруч із келихом шампанського. — Хоч і не без моєї допомоги.
— Дякую, — буркнула Ольга, відчуваючи, як стискаються кулаки.
— Але ось це, — жінка кивнула на головний стіл, де стояла композиція з березових гілок, — просто жах. Хто так розставляє квіти? Вони ж заступають гостей!
— Це ж за вашим ескізом, — тихо промовила Ольга.
— Не вигадуй, — відмахнулася Лариса Степанівна. — Перестав, поки не почали вечеряти.
Ольга хотіла заперечити, але погляд зупинився на Наталі, яка у весільній сукні сміялася з нареченим. Сергій, високий і бездоганно укладений, щось шепотів їй на вухо. Серце Ольги стислося. Вона не бачила Сергія три роки — відтоді, як він пішов від неї, сказавши, що вона «занадто проста». А тепер він — наречений її подруги, і навіть не привітався.
— Ольго, ти чула? — голос Лариси Степанівни повернув її до реальності. — Квіти. Негайно.
— Зараз, — крізь зуби відповіла Ольга й попрямувала до столу, відчуваючи, як намет тисне з усіх боків.
—
Під час вечері напруга лише зростала. Ольга, сидячи в кутку, спостерігала, як Лариса Степанівна керує офіціантами, підправляє скатертини й роздає вказівки. Наталя, сяюча в центрі уваги, видавалася далекою, мов місяць. Сергій же навпаки — надто близько: його сміх дряпав вухо, як іржавий цвях.
— А ось і наша флористка! — виголосила Лариса Степанівна, піднімаючи келих і ловлячи погляди гостей.
Після цього Ольга розвернулася й вийшла в ніч, де її чекали лише тиша та тінь зів’ялого півонії на задньому сидінні старої «Лади».
