Здається кімната. Без кота, з бабусею, — уголос прочитала Катя й вперила погляд у чоловіка. Поруч із твоєю роботою. Їдемо дивитися?
Без кота — чудово. А от «з бабусею» насторожує, — пробурмотів Денис, не відриваючись від монітора. — Гаразд, поїхали глянемо.
Кімната виявилася в старій хрущовці з подертою шпалерами й рипучою підлогою. Двері відчинила бабуся — статна, із сивими локонами й поглядом, що ніби свердлив наскрізь.
Заходьте. Я — Любов Петрівна. Заселятися можна хоч зараз. Але попереджаю: після дев’ятої — тиша, чайник — суворо до восьмої, гаряча вода — по п’ятницях. І тапочки свої принесіть. Чужі скрипи мені не потрібні.
А якщо вночі щось перекусити? — несміливо поцікавилася Катя.
За розкладом. Сніданок — із сьомої до восьмої. Обід — з першої до третьої. Вечеря — до сьомої. Ніяких нічних бутербродів! І ванну не зачиняти. Раптом комусь зле стане?
Денис уже було розвернувся, але Катя, усміхаючись, кивнула:
Нас усе влаштовує. Кімната чудова.
Так вони й оселилися в Любові Петрівни.
Спершу все здавалося милим. Бабуся зранку пила цикорій, слухала Радіо «Культура» й уголос зачитувала замітки з «Комсомолки». Стіни прикрашали її фотографії: молода Люба в будзагоні, Люба на танцях, Люба з чоловіком у Болгарії, Люба з кішкою Пуською. Пуська, до слова, померла у 98-му, але мисочка з написом «Пуськіна» залишилася на місці.
Бачиш, яка інтелігентна! Наче з радянського кіно, — шепотіла Катя.
Ага. Тільки я сьогодні феном скористався — вона постукала в стіну й закричала, що «буржуазний гул» заважає їй медитувати.
Правила ставали дедалі суворішими. Спочатку з’явився графік відвідування туалету. Потім кухню по середах закривали на «санобробку». Згодом ввели «вечірній рапорт»: повернувшись додому, Катя й Денис мусили звітувати бабусі, як минув день.
Ви в моєму домі живете — я маю знати, чим ви дихаєте. Безпека передусім! — казала вона, блискаючи очима.
За три місяці Денис збунтувався. Зайшов на кухню о восьмій вечора, увімкнув чайник і дістав докторську ковбасу.
Це що за безлад?! — увірвалася бабуся. — Вечеря до семи!
Ми платимо! Отже, маємо права!
Молодий чоловіче, у мене договір хоч і усний, зате міцніший за сталь! Не поважаєте — геть!
Розпалившись, бабуся жбурнула в нього ополоником.
Усе, з’їжджаємо! — оголосив Денис, засовуючи речі в чемодан.
А зранку їх чекав сюрприз.
Ден, глянь, — Катя показала оголошення: «Здається кімната. Без кота, з бабусею». Той самий текст. Ті самі фото.
Зачекай, це ж наша квартира?
Так. Але оголошення свіже.
Тут же задзвонив телефон із невідомого номера.
Добрий день, я щодо кімнати в Любові Петрівни. Ви вже виїжджаєте? Як там бабуся?
З’ясувалося, таке траплялося не раз. Бабуся здавала кімнату кожні кілька місяців. Нові мешканці платили за перший і останній місяць, а потім вилітали «за порушення статуту». Гроші не поверталися.
Аферистка! — обурився Денис. — Ми ж перекази робили!
Перекази? Я надсилала з приміткою «на ліки бабусі». — Катя замислилася. — Договору ж немає. Ми просто жили.
Увечері вони прийшли до Любові Петрівни.
Усе з’ясувалося. Це ваша схема? Наживаєтеся на квартирантах?
Дітки, та ви самі винні. Хто вісім’ї чайник вмикає? Хто до Пусьчиної миски торкався?! Я ж по-людськи просила — ви ігнорували!
Договору немає. Але є квитанції. Можемо до суду звернутися.
До суду? На бабусю? — Любов Петрівна вразила їх театральним зітханням. — Совісті у вас немає!
Тоді граємо за вашими правилами. Або гроші назад, або…
Або?
Або живемо, як хочемо. З нічними чаюваннями.
Бабуся замислилася. Вперше хтось не з’їжджав, а кидав виклик.
Почалася дивна війна: бабуся влаштовувала «раптові перевірки», підслуховувала під дверима, вимикала світло «для економії», а Катя з Денисом ставили чайник на таймер, гучно співали в душі й танцювали в коридорі.
Хто кого, — шепотів Денис, приносячи колонку.
Але за місяць бабуся здалася.
Домовимося по-хорошому. Квартира комунальна, борги висять. ЖЕК уже погрожує виселенням. Хочете — викупляйте частку. Заодно борги закриємо.
Катя й Денис перезирнулися. Ціни на житло кусалися, а тут — майже центр, високі стелі, метро поруч.
А Пуська? — спитала Катя.
Пуська схвалює, — кивнула бабуся, погладжуючи фото.
За три місяці вони оформили документи. Бабусі сплатили частину боргу й зняли їй кімнату в сусідньому будинку.
Не забудете стареньку? — запитала вона на прощання. — Пиріжками пригощу.
Тільки якщо дозволите ванну зачиняти, — підморгнув Денис.
Так у них з’явилося власне житло — й бабуся під боком. Пиріжки тепер пеклися регулярно, а чайник кипів навіть опівночі.
За пів року життя ввійшло в колію. Кімната стала їхньою, а Любов Петрівна — просто сусідкою. За договором: кухня й ванна — спільні, прибирання — по черзі, тапочки — на вибір.
Уявляєш! Бабуся тепер лишає пиріжки під дверима з написом «Молоді»! — Катя показувала контейнер із рум’яними ватрушками.
Це її «вибачте». Або «я все ще тут», — усміхнувся Денис.
Вони жили майже як сім’я: незалежні, але під бабусиним наглядом. Раз на тиждень Любов Петрівна заходила на чай. Нотації припинилися, зате почалися спогади:
Раніше тут одна родина жила. Ялинку в залі ставили, на піаніно грали. Тепер усі по кутках, у телефонах.
Сумуєте? — якось запитала Катя.
Сумую. Але більше боюся стати непотрібною… Та якось вранці вони знайшли на столі не лише пиріжки, а й ключі від бабусиної кімнати — того дня Любов Петрівна вперше за багато років поїхала до подруг на дачу, залишивши їм повну свободу й записку: «Живіть, поки я не повернулася».
