Давним-давно, на початку минулого століття, жила собі в одній деревушці під Тулою дівчина на ім’я Аграфена, всі кликали її Гранею. Росла вона в бідній родині: батько Петро з матір’ю Дар’єю з ранку до ночі гнули спини в полі, аби хоч якось приодягти свою ненаглядну доньку яскравіше, виділити її хоч трішечки поміж інших сільських дівчат. А було що підкреслити — з дитинства Граня чула, яка вона красуня.
— Дарюшко, — перешіптувалися сусідки, — та в тебе ж не дочка, а справжній небесний ангел! Очі — наче дві сині незабудки, коса — мов золотий шнур, а щічки — просто, як мак у цвіту!
— У прабабку Марфу пішла, — зітхала у відповідь Дар’я. — Та теж, царство їй небесне, була писана красуня. Та й характером Граня вся в неї. Ох і язиката ж була Марфа, прости, Господи. Я хоч і зітхнула з полегшенням, коли її в землю поклали, а тепер дивлюся — донька точнісінько такою ж уродилася.
Минули роки. Граня розквітла ще дужче, і мужики з усіх околиць, і жонаті, і парубки, тільки й робили, що витріщалися на неї. А баби аж зубами скреготали, коли їхні чоловіки, забувши про все на світі, проводжали поглядом гордовиту красуню.
Якось на Трійцю зайшла Аграфена з матір’ю до сільської церкви. І відразу всі чоловіки, наче домовилися, перестали молитися. Серед них був і жонатий Фома — уже років з десять, як жив з дружиною Уляною, трьох дітлахів підняв, а все одно очей від Грані відвести не міг.
«Ех, ото дівка! — думав він. — Висока, станна, груди — мов пухкі калачі, а про очі й говорити нічого — справжні зорі!»
Уляна вмить збагнула, куди це чоловік задивився, та як штурхне його ліктем під ребра:
— Ти в храм прийшов чи на цю вертихвістку витріщатися?
Фома потупив погляд, перехрестився, став старанно молитися, та думки все одно вертілися тільки навколо Грані.
А в кутку церкви стояв парубок на ім’я Микита. Він давно й безнадійно кохав Аграфену. Батько його, Кузьма, вже не раз гримав, що оженить сина на першій-ліпшій, аби лише не зволікав:
— Микитко, годі вже очима стріляти! Пора й свою сім’ю заводити!
Та Микита й слухати не хотів. Якось після вечірніх сільських посиденьок він нарешті наважився запропонувати провести її:
— Граню, дозволь хоч до хвіртки тебе довести.
— Та що там проводжати? — засміялася вона. — Три хати — не заблукаю. Ну гаразд, іди, коли вже кортить.
Микита крокував поруч, серце в нього аж у грудях гупало, а тоді не стерпів і випалив:
— Виходь за мене, кохаю тебе, мов дурень!
Аграфена прямо йому в обличчя розсміялася:
— Отакої, знову за своє! Та в тебе ж ані кола, ані двора! Забирайся!
Микита пішов геть, наче обпльований.
А тим часом Граня усе частіше навідувалася до крамниці до купецького сина Гаврила. Той був товстенький, рябуватий, зате — при грошах.
— Гаврюша, — протягувала вона млосно, — ну що батько? Знову відмовив?
— Уперся, — ніяковіючи, червонів Гаврило. — Каже, не пара ти нам, бідна ти…
— Ну поговори ще, голубчику! — кокетувала Граня, а тоді виходила надвір і з гордим виглядом проходила повз сільських парубків.
Минав час. Поповзли чутки, що Гаврила посватали за заможну вдову з Калуги. Аграфена влетіла до крамниці, мов буря:
— Щоправда, що тебе женять?
— Правда, — прошепотів Гаврило. — Батько пригрозив, що вижене мене без копійки, як тільки не послухаюся…
Граня вилетіла надвір, наче окропом ошпарена. Сільські баби тільки перешіптувалися:
— Додумалася, голубонька! Багаті з багатими водяться, а в нас своя доля.
Удома вона гірко розридалася. Мати мовчала — хай, мовляв, сама все до кінця відчує.
Гаврило одружився. Весілля гуділо на весь повіт. А Аграфена сиділа, наче в воду опущена.
«Усі парубки, що сваталися, вже сім’ї завели, — думала вона. — А я? Краса — не вічний капітал…»
Їй уже під тридцять було — в селі таких жінок звично називали «перестарками».
І якось одного дня до неї прийшов Микита.
— Граню, — тихо мовив він, — як знову відкажеш — оженюся на тій, на кого батько покаже. Але як погодишся…
Аграфена зашарілася.
— Вийду за тебе, Микиточку.
Батьки аж з радощів зойкнули. Зіграли весілля. Жили в злагоді, дітей народили. І зрозуміла тоді Граня: щастя не в купецьких палатах, а в вірному серці.