Я зайшов до булочної з порожнім шлунком і ще порожнішим серцем. Мені було всього вісім років, і я вже й не пригадував, коли востаннє їв щось гаряче.
Тітонько, дайте хоч скоринку хліба, навіть черству, — попросив я тремтячим голосом.
Жінка провела по мені поглядом з голови до п’ят і недбало махнула рукою в бік дверей.
Іди геть, щеня! Працювати треба, як усі! — гаркнула вона, витираючи прилавок.
У горлі в мене встав клубок, я опустив очі й почав відступати до виходу, та раптом пролунав низький голос.
Гей, громадянко! — це був дідусь, який щойно купував хліб. — Ви що, не бачите — перед вами дитина?
Нехай батьки про нього дбають, — огризнулася вона.
Я ладен був провалитися крізь землю, але старий нахилився до мене й поклав мені на плече теплу долоню.
Не журися, онучку. Ходімо, я тебе нагодую.
Того дня він привів мене до себе, нагодував щами, дав ліжко й, найголовніше, — дім, у якому я не відчував себе сміттям.
У мене немає онуків, — усміхнувся він. — Хочеш стати моїм?
Я прикусив губу, аби не розплакатися, і лише кивнув.
Так, дідусю.
Минули роки, і цей старий став мені родиною, опорою та причиною вчитися. Він змусив мене пообіцяти, що колись я теж допоможу комусь так, як він допоміг мені.
Час летів, і одного разу, вже коли я став лікарем, я отримав терміновий виклик до лікарні. Жінка стікала кров’ю на операційному столі. Коли я зайшов і побачив її, у мене похололо в жилах: переді мною була та сама булочниця.
Поки я оперував, у пам’яті сплив її крик у той давній день, але разом із ним — тепла рука діда, що забрала мене з вулиці. І тоді я все зрозумів.
За кілька годин вона прийшла до тями.
Це ви врятували мені життя? — прошепотіла вона, її очі заблищали.
Я спокійно подивився на неї.
Так. І зробив це тому, що колись хтось повірив: я теж заслуговую на другий шанс.
Вона розридалася. А я тільки всміхнувся, бо в ту мить відчув: десь там, високо, мій дід пишається мною.
