Ой, мамо, не перебільшуй, ну хіба наш Ванюша так уже багато їсть? Йому ж лише шість! Я ж регулярно висилаю вам рублі, цього має вистачати не тільки на онука, а й на вас із татом, — відмахнулася донька, коли я спробувала пояснити, що нам із чоловіком дедалі важче доглядати її сина. Ця історія про те, як ми з Василем стали «черговими бабусею й дідусем» для нашого внука і чому в душі оселилася гіркота.
Наш онук у домі
Наша донька, Анастасія, уже п’ять років живе в Німеччині. Поїхала туди на заробітки, коли Вані ще не було й двох. Спершу думала швидко підзаробити та повернутися, але доля вирішила інакше: знайшла роботу, вийшла заміж за німця й залишилася. Ваню вона віддала нам, бо вважала, що в селі йому буде спокійніше, ніж у чужій країні.
Ми з Василем не перечили. Ваня — наша єдина відрада, світло в хаті. Хлопчик жвавий, допитливий, з усіма знаходить спільну мову. Але йому вже шість, ходить у садок, незабаром до школи, а з роками за ним усе важче встигати. Ми з чоловіком уже не такі молоді — мені 63, йому 66. Свої болячки, город, кури. А Ваня — мов ртуть, не всидить. Пильне око потрібне щомиті.
Гроші й будні
Настя надсилає нам гроші — по 10–15 тисяч рублів, коли виходить. Вона думає, що цього вистачить і на онука, і на нас. Та вона не бачить, як стрімко ті гроші зникають. Садок, зимова куртка, черевики, хокейна секція, молоко з хлібом — зараз усе дороге. А ще Ваня часто хворіє: то ліки, то лікар. Ми додаємо зі своїх пенсій, але й нам непросто.
Пробувала я поговорити з Настею, пояснити, що й сил уже бракує, і грошей. «Мам, ну що там Ваня може з’їсти? — каже вона. — Я ж вам допомагаю, хіба цього мало?» Хотіла відповісти, що справа не лише в їжі, а в постійній втомі, та вона перебила: «Ви ж бабуся з дідусем, вам має бути в радість! А я тут горбатюся, щоб усім було краще.»
Сумніви й біль
Жалітися не хочу, але часом здається, що ми з Василем для Вані не просто рідня, а справжні батьки. Це ми будили його в садок, складали портфелик, не відходили від ліжка, коли мав температуру, втішали, коли за мамою тужив. Настя приїжджає раз на рік, і хоча Ваня радіє, дім своїм називає нашу хату. Ріже серце. Хочеться, аби ріс поруч із матір’ю, але розумію — у Німеччині їй нікуди його забрати: ні власного житла, ні часу.
То й виходить, що любов — це не лише радість, а й тягар, який інколи тягне на дно. А діти, навіть подорослішавши, рідко розуміють, скільки сил приховано за простими словами: «Все добре, ми впораємося».