Сосідка мені ближча за тебе, — вимовила мати, і різко поклала слухавку.
Анна застигла посеред кухні в Петербурзі, міцно тримаючи телефон, наче хотіла розчавити його. Вона тільки що зателефонувала матері в Новгород, аби поділитися новиною про премію на роботі. І почула це.
Що сталося? – зайшов Дмитро, дивлячись на неї з нахмуреним обличчям. Лице було блідим, як крейда.
Мама сказала, що сусідка їй рідніша, ніж я, — повільно опустила телефон Анна на стіл. — Так, між іншим.
Може, ти її чимось образила?
Та ні! Я розповідала про роботу, а вона раптом: «Аннушка, ти зі своїми справами, а мені Марфа Нікітична щодня допомагає, і в аптеку ходить, і картоплю принесе. Вона мені тепер як рідна».
Дмитро присів навпроти, схрестивши руки.
А раптом вона не в себе? Голова, тиск…
Який тиск! – розізлилась Анна. – Вона добре розуміє, що говорить! Хоче образити, ось і все. А знаєш, з чого це почалося? Я запропонувала їй переїхати до нас на літо, зняти дачку в Ленобласті, а вона: «Зачем мені ваша дача, коли тут Марфа є? Ми з нею на грядках копаємося».
Анна замовкла, потім гірко посміхнулась.
І я ж кожен місяць їй відсилала гроші. По п’ять тисяч рублів. «На чорний день», казала. Думала, це допоможе.
Хватить виправдовуватися, – твердо сказав Дмитро. – Якщо сусідка рідніша, хай вона й допомагає.
Діма, як ти можеш! Це ж моя мати!
Твоя мати, яка тебе принизила? Очнись! Нормальні батьки так не розмовляють з дітьми.
Анна підійшла до вікна. На подвір’ї кричали діти, але їхній сміх здавався таким далеким, ніби доносився з іншого світу.
Марфа Нікітична справді була гарною сусідкою. Жила поверхом нижче, вдова, її діти десь на Уралі, навідували раз на п’ять років. Анна пам’ятала її з дитинства – завжди сувора, бурчала, якщо діти галасували на сходах. А тепер ось стала для матері «ріднішою за дочку».
Телефон знову задзвонив. Мама.
Не бери, – сказав Дмитро.
А раптом щось сталося?
Якщо щось трапиться, нехай дзвонить твоя «рідна» сусідка.
Але Анна все ж підняла слухавку.
Так?
Анна, ти чому вимкнулася? Ми ж розмовляли.
Мамо, це ти поклала трубку, після слів про Марфу Нікітну.
А, ось що… – в голосі матері з’явилося дратування. – Та я ж правду сказала! Марфа тут, поряд, а ти в своєму Пітері. Коли у мене серце прихопило, хто «швидку» викликав? Марфа. А де була ти?
Мамо, я на роботі була! Ти ж мені не дзвонила!
А навіщо дзвонити, якщо ти все одно не приїдеш? У тебе ж справи важливіші.
Анна відчула, як у горлі застряг клубок. У словах матері чулося старе розчарування, ніби воно проривалося назовні.
Хочеш, завтра приїду? Відпрошусь з роботи.
Не треба! Ти тут мені не потрібна. Марфа мене й так до лікаря проведе. А ти б тільки в телефоні копалася.
Анна аж здригнулася, наче її вдарили.
Добре, мамо. Як скажеш.
А, до речі, – голос матері раптом став діловим, – гроші більше не слати. Марфа сказала, що це неправильно – відкупатися від батьків. Я й сама справлюсь.
Анна мовчала. У трубці почувся шепіт, потім мамин голос, але вже не їй:
Марфушко, а це що за таблетки ти принесла? Від серця? Дякую, рідна…
Все, я поклала трубку, – тихо сказала Анна і вимкнула дзвінок.
Дмитро обійняв її за плечі.
Може, вона й правда не в собі?
В собі. Ще як в собі, – вирвалась Анна. – Просто я для неї стала чужою. Пам’ятаєш, коли я в університет поступала, вона казала: «Навіщо тобі навчання? Заміж вийди». А коли роботу знайшла: «Кар’єристка, родину забросила».
Але ж ти дзвонила їй кожного тижня!
Дзвонила. І кожен раз вислуховувала, яка я погана дочка. То рідко приїжджаю, то подарунки не ті, то з онуками мало возюся. А тепер ось Марфа з’явилась.
Анна опустилася на стілець, провела рукою по обличчю.
А знаєш, що найболючіше? Я ж справді хотіла її до себе забрати. Не на дачу – назавжди. Виділити їй кімнату, все облаштувати. Думала, буде добре. А вона… Сусідка рідніша.
В квартиру влетіли діти-близнюки Артем і Ліза, голосно сперечаючись про щось шкільне.
Анна пам’ятала її з дитинства – завжди сувора, бурчала, якщо діти галасували на сходах. А тепер ось стала для матері «ріднішою за дочку».
Телефон знову зазвонив. Мама.
Не бери, – сказав Дмитро.
А раптом щось сталося?
Якщо щось трапиться, нехай дзвонить твоя «рідна» сусідка.
Анна все ж підняла слухавку.
Так?
Анна, ти чому вимкнулася? Ми ж розмовляли.
Мамо, це ти поклала трубку, після слів про Марфу Нікітну.
А, ось що… – в голосі матері з’явилося дратування. – Та я ж правду сказала! Марфа тут, поряд, а ти в своєму Пітері. Коли у мене серце прихопило, хто «швидку» викликав? Марфа. А де була ти?